A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
САВИНСЬКА СіЛЬСЬКА РАДА
Козелецький р-н Чернігівської обл.

ІСТОРІЯ НАШОЇ МІСЦЕВОСТІ

«Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього,

хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани»

 М.Т. Рильський

Археологічні пам'ятки нашої місцевості свідчать про те, що вона здавна приваблювала людей. Наявнсть повноводих водойм, сповнених риби, лісів, багатих на дичину, та краса природи робили околиці території сучасного села Савин сприятливими для поселення.

ПЕРШІ ПОСЕЛЕННЯ

Археологічно територію сучасного села Савин відносять до Євминського комплексу трипільських поселень. Згідно даних, одержаних науковцями в результаті археологічних розкопок (найбільші дослідження проводилися протягом 1950-х р.р. ХХ ст. на території та околицях села Євминка, розташованого за 5 км. від с. Савин). Перші поселення з'явилися тут ще у 2-1 тис. до н.е. (піздньотрипільські землеробсько-скотарські племена). 

Сіверяни (а саме вони населяли цю місцевість) згадуються й у “Повісті врем'яних літ” (1183 р): “…сѣдоша по Десні, и по Семи, по Сулі, и нарекошася сіверъ”. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки з плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. – пічкою-кам’янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Зважаючи на наявність багатих природних ресурсів, наші пращури крім землеробства активно практикували полювання, збиральництво. Ліс, у якому жили сіверяни, захищав від набігів ворогів, але у глибинних пущах спосіб життя був достатньо суворим, часто незрозумілим через свою невибагливість іншим племенам. Нестор літописець зазначав, що сіверяни харчувалися усім "нечистим" (тобто м'ясом дрібних тварин - вивірок, бобрів, хом'яків та под.) та споживали усе, що давала земля.

Сіверяни платили данину хозарам, а пізніше, за часів князя Олега, територія була приєднана до Київської Русі (882 р.).

На сьогодні налічується 2 досліджених місця сталих поселень давніх людей:

  • давньоруське поселення «Варги»

Давньоруське поселення «Варги» відноситься до бронзової доби, ранньозалізного віку, І тисячоліття нашої ери, давньоруського часу. Розташоване за 1100 метрів на захід від західної околиці села Савин,

Охоронний номер: 6508ID 74-220-0378, Тип: Х-щв.

У ті часи озеро Варги (Варяги) займало велику площу і навколо нього росли чагарники (кущі лози, щільні парості листяного підліску); особливо великі зарості (переважно листяного лісу) були розташовані на заході від озера, включаючи і болото Куп’ятин.

Про місце стоянки стародавніх людей свідчать знахідки залишків хатнього побуту і старовинних речей. Пізніше воно було знищене варягами, які, пересуваючись старовинним шляхом «із варяг у греки» (Х-ХІ ст, один з водних шляхів переселення варягів в Південно-Східну Європу та Малу Азію (X-XIII століття), обрали берег саме цього озера місцем для своєї стоянки. Після  проходження варягів на березі о. Варяги більше ніхто не оселявся, а ліси поступово були винищені.

Як видно з наведеної нижче карти, маршрут, яким пересувалися варяги (позначено пунктирною лінією), пролягав як раз повз нашу місцевість, тому не дивно, що для відновлення сил вояки обрали затишне озеро, сповнене риби та оточене густим лісом, що забезпечувало захист. Звісно, невелике поселення мирних людей, не могло стати супротив такого рішення і, вірогідно, було знищене - науковцям залишається лише висувати гіпотези з цього приводу.

  • давньоруське поселення «Стибин»

Давньоруське поселення Стибин (мало назву «Каганець») з’явилося пізніше, ніж поселення біля о. Варги (орієнтовна дата заснування - XI-XII ст. н.е.), і проіснувало до початку XVIII ст. Розташоване за 1500 м від на південний схід від південної околиці села, поряд із повноводим, глибоким озером Стибин.; охоронний номер: 6507, ID 74-220-0377, Тип: Х-щв.

Територіально наша місцевість є частиною Сіверської землі (Сіверщини) і під час нападу Батия в 1239 році, вона була частково спустошена та існувалиа тривалий час під татарською владою аж до середини XIV ст. (1355 р.).

ЛИТОВСЬКА ДОБА (1320-1569 р.р.)

У 1355 році, разом із усім Сіверським краєм, територія сучасного села Савин була звільнена від влади Золотої Орди литовсько-руськими військами під керівництвом литовського князя Ольгерда Гедиміновича.

Новгород-Сіверський уділ великий князь Литовський Ольгерд передав своєму синові Корибуту-Дмитру. Протягом перебування в складі Великого князівства Литовського і Руського землі Сіверського князівства кілька разів змінювали господаря. 

Краєзнавці сприймають підпорядкування Великому князівству Литовському прогресивним явищем, оскільки було ліквідовано золотоординське іго, статус державної отримала давня українська мова, і хоч селянство платило податки, але їх було значно менше, ніж за часів золотоординської зверхності.

У 1450-х роках Великий князь Литовський Казимир надає землі «для годування» князю-московиту Шемячичу Івану Дмировичу, який попросив політичного притулку в Литві, тому що ворогував із великим князем Московським Іваном ІІІ. 1500 року Новгород-Сіверський князь Василій Іванович Шемячич, вчинивши державну зраду, переходить на державну службу до московського князя Івана ІІІ, що спровокувало чергову Московсько-Литовську війну. За мирним договором 1503 р. всі сіверські міста, у тому числі і землі сучасного Козелецького р-ну, відійшли до Московського князівства. Відтоді князівство перестало відігравати помітну роль в історії.

РІЧ ПОСПОЛИТА. НАШІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.

1618 року в наслідок Деулінського перемир'я землі Сіверщини увійшли до складу Речі Посполитої. Назва Сіверських земель, як однієї з провінцій Речі Посполитої, впродовж 16201635 років не була усталеною. У документації королівської канцелярії вживалися назви: «Чернігівське князівство» (найчастіше), «Сіверське князівство» та «Сіверщина». Успішне завершення інтеграції Сіверських земель так до кінця й не відбулося. Завадою цьому стали події Визвольної війни 16481654 р.р. У 1635 році тут було завершено процес створення окремого Чернігівського воєводства. Процес супроводжувався впровадженням на Сіверщині окремих земських урядів, пізніше сеймиків, громадських та земських судів, повітового устрою.

Протягом цього часу історія нашого краю на тлі перебігу життя загалом на Чернігівщині не вирізнялась якимись окремими яскравими подіями (принаймні, до нас не дішли згадки про них).

Села Савин, як окремого населенного пункту, ще не існувало.На його території, як вже зазначалося вище, було розташоване поселення Стибин (воно ж має назву "Каганець"). Загалом, довгий час землі с. Крехаїв прилягали близько до території сучасного с. Савин, включаючи і землі біля о. Стибин. І тільки після подій 1917 р в землевпорядкування цих двох сіл було внесено зміни. Досі (і часто)  околицях о. Стибин місцеві жителі знаходять залишки різного старовинного хатнього побуту, домашні речі, кістки померлих людей.

Під час Північної війни, у 1708 р., сталася ще одна подія місцевого значення: російське військо на території між о. Стибин та о. Почаїв зіткнулося у сутичці із загоном шведської армії, та, розгромивши його,  поспішило на бій  зі шведами під Полтаву. Як наслідок, поселення Стибин (Каганець) перестало існувати, бо всіх мешканців перед боєм переселили до с. Крехаїв, приєднавши до цього села і їхні землі.

КОЗАЧЧИНА

Козелець, Остер та їх околиці (у т.ч. територія нашого села) за часів козаччини відзначалися динамічним розвитком подій. Зважаючи на їх близькість до кордону, тут було розташовано прикордонний військовий гарнізон. У цій місцевості були збудовані (XV ст) фортифікаційні споруди: викопано великі рови, по периметру насипано земляний вал, який і зберігся до наших днів. Під час жорстоких боїв з ворогами, козаки з сім’ями укривались в Городищі – лісовому масиві, що розміщується приблизно за 16-20 км від Савина. Із найбільш знаменних подій слід згадати й таку: з 14 по 16 квітня 1662 року у Козельці відбувалася козацька рада, на якій обирався гетьман Лі­­­­вобережної України (Козелець – це гетьманська столиця Сомка).

Основні козацькі поселення були на території теперішніх сіл Калита, Семиполки, Крехаїв, Сираї, Омелянів, Сокирин, Єрків, тощо, а територія, на якій розташоване сучасне село Савин, тривалий час лишалася незаселеною через те, що знаходилася осторонь проїжджих шляхів, судноплавних рік. Козаки часом пасли тут своїх коней, напували їх в озерах і ставках, ловили в них рибу, полювали на різну дичину в лісах і відпочивали після походів і жорстоких боїв.

ПЕРШІ ЗГАДКИ ПРО СЕЛО САВИН

Отже нарешті хронологічно ми дішли до перших згадок про поселення Савин. Перші поселенці c. Савин з'явились на цій території восени 1769 року. Це були відпущені на волю з кріпацтва селяни, які шукали вільних земель і завітали в ці місця.  Завітали і облюбували розкішний природою край, а з весни 1770 р. прибули вже зі своїми сім’ями на постійне місце проживання. Разом з ними поселилися і декілька сімей козаків (мабуть з Городища та інших навколишніх сіл), які одержали тут земельні наділи. Перші поселенці Савина займалися переважно скотарством, землеробством, частково розробкою лісу, особливу увагу приділяли риболовлі. Поля орали переважно волами й коровами, запрягаючи їх по чотири до сохи. Коровами та волами люди і їздили.

Сава Степура: суперечлива постать в історії нашого села.

Навесні 1770 року на території теперішнього села Савин було 7 дворів. Найкращі і великі земельні наділи (до 200 десятин) в центрі села зайняв чоловік на ім’я Степура Сава, що мав велику сім’ю (мав кількох синів).

Земельне питання споконвіку було та буде причиною багатьох сварок та непорозумінь серед українців. Наш народ відомий своєю господарською рисою - земля для господаря є найбільшою серед матеріальних цінностей. Степура Сава мав найбільший земельний наділ (та ще й ставок із вигодованими коропами) - можливо через це пішла про нього слава, як про чоловіка жадібного? Дійсно Степура був вкрай корисною людиною, чи став жертвою споконвічного прагнення людей до обговорення чужого статку, ми зараз точно сказати не можемо, але можемо навести окремі фактами, за якими кожен зможе сам зробити свої висновки.

Звісно, що жадібність, як риса характеру, стимулює до прагнення одержати чогось якомога більше. Але є і інші мотивуючі причини. Хто виявляв найбільшу активність у справі займання найбільших ділянок? Ті, у кого більшою була кількістю осіб у сім'їях, тобто хто був взмозі обробити якомога більші наділи (у того й потреба у більшому господарстві була, як, наприклад, у Сави). Також, як і у будь якій справі, тут вигравав найспритніший та найсильніший. До нас дійшла оповідка про викрадення злодіями коропів із Савиного ставку. Вона не додає позитивних рис до образу Степури (чудовий привід замислитися, як би власне ви, живучи у ті часи в селі, вчинили із злодіями?) - її також можна вважати першим у нашому селі усно зафіксованим випадком хабарництва у великих розмірах.  У кожного знов буде своя відповідь. Як би там не було - сьогодні можна лише здогадуватися про справжню вдачу цього чоловіка. Принаймні наше село одержало свою назву "Савин" саме на його честь.

Центр села займав найзаможніший пан на прізвище Солонина. Його великий маєток було розташовано на місці сучасної школи. На схід від мешкання Солонини жив заможній селянин на призвіще Чиж (за згадками мешканців, багато в чому схожий на Саву Степуру). За їхніми іменами і донині в селі називають вулиці «Степуринська»   та «Чижівська».

Описані тут події добре відомі багатьом савинцям і належать до перших років ХІ ст. , точної дати ніхто не пам’ятає.

В урочищі Столиця і Гало, що на північ і північний захід села, оселився багатий селянин на прізвище Охріменко, в якого було 7 дочок, а синів зовсім не було. Він мав понад 100 десятин землі, значну кількість лісу та чаганрників, винокурне підприємство. Своїм зятям Охріменко в придане давав земельні ділянки тут же у Савині, але вони їх скоро  продали місцевим заможнім селянам.  До найменшої Охріменкової дочки пристав у прийми Чиж Олексій (на прізвисько Лесюк) , якому дісталося понад 70 десятин землі і багато лісу. Від цього прадіда і вів свій початок багатий рід сільських селян на прізвище Сиваки.

Між землями Степури Савии і Охріменка одержали земельні наділи перші поселенці-козаки на прізвища Бойко, Компанець, Гриб. Згодом у селі поселилися козаки Ташута, Йовенко, Щур, а з казенних селян - Кулініч,Дубина, Гречкосій, Крошко.

Детальніще дізнатися історії про перших поселенців, нащадки яких є нашими односельцями, ви можете на нашій сторінці "ЛЕГЕНДИ І ПЕРЕКАЗИ".

РОЗВИТОК СЕЛА У XIX ст

У 1800 році у с. Савин було вже 15 дворів, які належали переважно заможним селянам (джерело інформації - мати Бойка Давида Петровича, мешканка с. Савин).

Невдовзі у селі з’явилася своя церква, яку побудували у південній частині Савина священнослужителі, які приїхали з м. Остер (від Іванківської церкви м. Остер). І досі це місце, що височить за селом невеликим пагорбом, називають Церковною горою.

Цікаво, що до поч. ХІХ ст. на території с. Савин не було панської землі. Єдине місце, де працювали селяни, одержуючи за роботу третину врожаю, було церковне поле біля пагорба. І лише з ХІХ ст. місцеві мешканці повною мірою знайомляться з явищем панщини.

Траплялося, що селяни поодинці або групами відмовлялися працювати на пана, про що до нас дійшли згадки. Так, у районній газеті «Правда Остерщини» від 02.03.1961 року міститься згадка про таку подію (базується на архівних документах): «…1848р. відмовились працювати на поміщика Солонину кріпосні селяни сіл Савина (55 чол.) і Соболівки (67чол). Приводом для відмови селян було таке розпорядження управителя : селянин, його дружина і діти до 14 років повинні збиратись в одну хату і прясти для поміщика. Дізнавшись про це розпорядження, савинські і соболівські селяни перестали виходити на панщину. Управитель викликав поліцію.  Але селяни на роботу не вийшли. Тоді в маєток прибув жандармський офіцер. Було арештовано 14 чоловік, у тому числі 3 жінки» (автор статті – гром. Петрова, старший наук. співр.Чергігів. облархіву).

Загальне соціальне становище села Савин того часу можна охарактеризувати як скрутне. Переважна більшість селян були малоземельні, або зовсім безземельні, тобто малозабезпеченими (селянам бракувало побутових речей, було погане харчування, нестача одягу – ходили, за згадками місцевих, розбуті і обірвані, одяг шили з самотканого полотна і сукна). Відсутність медичної допомоги та закладів освіти спричинювали високий рівень захворювання, ранню смертність, високий рівень злочинності (процвітали крадіжки, бандитизм, ошукування).

Маніфест про звільнення селян від кріпосної залежності, підписаний Олександром ІІ 19 лютого 1861 року був оголошений мешканцям Савина у середині березня 1861 року і трохи змінив їх становище: панщину було скасовано і введено взяття в оренду у пана Солонини  земельних ділянок, а також оплату користування пасовиськами та водопоєм.

Поступово кількість дворів і чисельність населення в с. Савин зростала. Так, за даними на 1859 рік у козацькому, казенному й власницькому селі Савин Остерського повіту Чернігівської губернії мешкало 675 осіб (344 чоловічої статі та 382 — жіночої), налічувалось 132 дворових господарства. У 1880 р в селі нараховувалось вже 218 дворів (дані стосовно кількості осіб відсутні). За даними перепису населення у 1897 році, в селі мешкало вже 1066 осіб (526 чоловічої статі та 540 - жіночої, усі мешканці - православної віри).

XX ст.

ВПРОВАДЖЕННЯ РАДЯНСЬКОГО УСТРОЮ. ГОЛОДОМОР.

ХХ ст. розпочалося для с. Савин приємною подією: у 1904 р. разом з побудовою Вознесенського храму відкрилася 3-річна церковно-приходська школа. У подальшому, після 1917 р., її було реорганізовано у відповідності до нових освітніх стандартів у початкову школу, а ще пізніше, у 1932 р., - у 7-річну загальноосвітню школу (детальніше про становлення освіти с. Савин - див. у розділі ОСВІТА).

За офіційними даними, на поч. ХХ ст. (дані станом на 1917-1918 р.р.) у нашому селі було вже 300 дворів. Після революції 1917 р. та затвердженням радянського устрою впорядкування с. Савин закріпилося за Остерським РК КПУ.

Для того, щоб краще відчути, як сприйняли люди прихід радянської влади, треба почати з сухих цифр, за якими прихована страшна людська трагедія. Офіційні джерела подають інформацію про 195 загиблих серед мешканців нашого села під час голодомору (Мартиролог/дані стосовно Чернігівської обл.), що свідчить про те, що за кількістю жертв с. Савин входило до 10-тки найбільш постраждалих сел по всій Чернігівської обл. Чому так сталося?

Впровадження нового устрою у с. Савин відбувалося важко: частина селян активно чинила опір цьому процесу (згадаймо, що чинити опір для них було не вперше, адже до нового устрою, савинці активно протистояли панству за умов кріпацтва). До нас дійшли численні згадки про це, на кшалт «Розгортанню колективізації у селі чинили опір сільські куркулі.  Вони робили все, що могли щоб перешкодити рухові села до соціалізму». Скептицим селян у ставленні до процесу створення колгоспів виявлявся у порівнянні їх із панщиною. Начальник Прилуцького окрвідділу ДПУ УСРР Миронов у спецзведенні від 4 січня 1930 р. наводив висловлювання середняка, члена сільради с. Красляни Прилуцького району Йоси-па Ільковича Цимба: «З нас тягнуть шкуру, далі не можна жити.Ходимо босі й голі. А вони тягнуть, щоб в колектив ішли. А люди аж ревуть та не хотять. Коли силою затягнуть, то може рік поживемо. А потім порозбігаємось як миші, хто куди попав. Тепер є хоч по одній корові, а тоді як підемо в колектив, то й хвоста не буде».

Як відповідь людському опору влада активно реалізовувала на практиці постанову Ради народних Комісарів УСРР «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах» від 20 листопада 1932 року. Одним з методів приборкання селян, що ставали супротив нової влади або просто виявляли нейтральне ставлення до неї, було приречення на страшну загибель від голоду шляхом занесення населених пунктів на т. зв. «чорну дошку». До цього списку зараховувалися колгоспи, підприємства, села, навіть цілі райони (застосування даного методу  регламентовано вищезгаданою Постановою Ради народних Комісарів УСРР  та Інструкцією до неї). Метою було показове (щоб злякати і зламати інших) покарання за невиконання показників заготівлі хлібу або вступ у колгоспи, а пізніше такі заходи стали особливими репресіями щодо сіл та окремих регіонів, які чинили активний чи пасивний спротив політиці комуністичної партії. Як було зазначено вище, у с. Савин, як і у всій Чернігівській обл., показники прорадянської активності були невисокими. Наприклад, показовими такий факт: до 1941 р. в селі не було партійної організації (лише комуністи-одинаки) та малочисельна комсомольська організація. І хоча примусова колективізація села офіційно вважається завершеною на кінець 1935 р., в Савині лишалося ще близько 50 господарств, що не перебували у складі колгоспу (це майже третина села - досить високий показник порівняно з іншими населеними пунктами). Ці люди працювали в якості найманих працівників у м. Києві (переважно на будівництві). В селі їх називали «одноосібники»(сам населений пункт в такому разі класифікували як «одноосібний сектор», що було негативним показником у справі роботи з ідеологічної обробки населення).

Першу артіль в селі вдалося створити тільки на поч. 1931 р. Вона мала назву «Зірка» (напрямки розвитку господарства лишилися традиційними: землеробство, вирощування худоби) і у ній було зареєстровано 31 сім’ю.

Першими селянами, що увійшли до колгоспу, були Степура Гаврило Корнійович, Крошко   Іван Гаврилович, Крошко   Михайло Гаврилович, Ташута Митрофан  Гаврилович, Сизоненко  Іван Никифорович, Сизоненко  Василь Никифорович, Гриб  Павло Степанович, Бойко Свирид Сергійович, Бойко  Роман Йосипович, Йовенко Яків Матвійович (на кінець 1931 р. кількість членів колгоспу сягнула сотні осіб).

Першим головою правління артілі «Зірка» був обраний місцевий активіст Степура Гаврило Корнійович, головою сільської ради в цей час обрано  Сідько Федора Васильовича (комуніст, родом з с. Седнева). Загалом протягом періоду 1931-1941 р.р. посаду голови колгоспу обіймали такі особи: Дубинський А.С. (із с. Сорокошичі), Литвиненко Ф.В., Федорко І.Я. , Сосновський В.І. та ін.; роботу сільської ради у цей період очолювали Великохатній І.Я., Нагула А.С., Силенок М., Пилипенко М.Д., Гриб А.А. та ін.

Аналіз Мартирологу у Чернігівському обласному томі «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр.» показав, що на «чорну дошку» потрапили 4 райони, повністю або частково 4 міста, 20 селищ і сіл, 4 МТС (машино-тракторна станція) – 8, 11 та 13 березня 1933 р. Весь Козелецький район (у т.ч. і с. Савин) було занесено на «чорну дошку». Це означало, що у населених пунктах було вжито традиційні в такому разі заходи, що в подальшому спричинили голодомор

  1. негайно припинялася вся торгівля (як державна, так і кооперативна), постачання будь-яким крамом, а наявний вивозився;
  2. припинялася колгоспна торгівля;
  3. припинялося кредитування у будь-якій формі і дотерміново стягувалися раніш видані кредити та інші фінансові зобов’язання;
  4. проводилася ретельна «чистка» складу колгоспів та низових органів влади від «контрреволюційних елементів».

Детальніше про ці жахливі сторінки з істроїї нашої батьківщини (опір селян колективізації і застосування як покарання голодомору) можна дізнатися з книги "Колективізація  та Голодомор 1932–1933 років  на Чернігівщині:  забуттю і прощенню  не підлягає" (автори Т.П. Демченко, М.В. Горох.) виданої  у 2017 р.  (Навчально-науковий інститут історії, етнології та правознавства імені О.М. Лазаревського Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка Український інститут національної пам’яті Чернігівська обласна організація Національної спілки краєзнавців України).

 

 

Збереглася унікальна пам'ятка подій того часу, яка дає змогу нам, нащадкам, відчути усю глибину людського почуття безвихіддя, - це лист селянина с. Крехаїв Остерського (тепер Козелецького) району Микити Тавлуя до «Всеукраїнського старости» Г. Петровського від 27 травня 1932 р. Два мотиви тісно переплітаються у цьому крикові душі доведеного до відчаю чоловіка: «Я хочу жити, но не можна, умираю з голоду», – так драматично починається лист. Автор описує страждання односельців, які потерпали від «настоящої голодовки», помирали від голодного тифу. Голод руйнував сім’ї, традиційну мораль:

«... Я не рад жизні, і зараз жінка противна, а діти страшні вороги, бо коли я сижу день не ївши і в’яжу сітку, а тільки покурю і зап’ю водою, а тут вештаються діти й плачуть, кажуть, пойди, де-небудь купиш хліба або картошки – і це все як ножом в серце, нащо я вас на світ пустив, думаю, і становиться жалко. [...] Іду до базару в Остер (20 км), купляю мішок картошки і тут міліція забрала. Отут до огню і підлито смоли, щоб було жарче. Тепер один в одного крадемо корови, кури, телята і все поріжемо і поїмо, а тоді разом здихать».

Щороку 27-28 листопада в м. Козелець біля пам’ятного знаку жертвам голодоморів на території собору Різдва Богородиці проводяться заходи до Дня пам’яті жертв геноциду українського народу 1932-1933 р.р., голодоморів 1921-1922 р.р., 1946-1947 р.р. 

ІІ СВІТОВА ВІЙНА

Детально про життя Чернігівщини (у т.ч. територію с. Савин) у роки ІІ Світової війни можна дізнатися з книги "Чернігівщина в роки нацистської окупації. Документи і матеріали", виданої  у 2013 р.  (НАН України), Інститут Історії НАН України, Чернігівська облдержадміністрація, ін-т історії, етнології і правознавства ім. О.М. Лазаревського, державний архів Чернігівської області) - робота містить архівні матеріали, численні, зафіксовані документально, факти, що є достовірним джерелом інформації для дослідження питання.

7 вересня 1941 року територію зайняли війська гітлерівської Німеччини. Окупація тривала до 22 вересня 1943 р. Цей період є одним із найскладнішим в історії України у питанні трактування через насиченість протирічливими подіями.

Частина селян спочатку сприйняла німецькі війська як визволителів від комуністичного режиму (наслідки подіїй 20-30-х років давали себе знати), але тим самим постановила себе у становище, яке точно описує вислів "опинитися між двох вогнів": загальні риси нацистського "нового порядку" (ліквідація суверенітету завойованих територій, пограбування і використання всіх ресурсів виключно у власних інтересах, знищення усіх, незгодних з новою політикою) мала багато спільного із радянським режимом. Але це виявилося пізніше, бо окупаційна влада багато уваги приділяла заохоченню населення боротьбі проти радянського устрою. Так, згідно окупаційному адміністративному розподілу, с. Савин із старостою на чолі належало до Козелецького районного управління Чернігівського окружного управління. В селах (у т.ч. і в нашому) були введені посади сільсих старост, землю було наново розподілено (відповідно до ступеню лояльності до нової влади), розгорнулася активна антипартизанська кампанія. Додаткові ділянки землі можна було отримати і залежно від зароблених трудоднів. Враховуючи найболючіші місця пограбованих протягом періоду колективізації українських землеробів, ця тактика роботи з населенням була впливовою. Але лише на початку, як зазначалося вище. Селяни швидко зіткнулися з жорсткими реаліями і почали чинити супротив окупаціному режиму.

Під час військових дій протягом 1941-1943 р.р. наша територія зазнала суттєвих ушкоджень. Численні вибухи, руйнування споруд для використання їх у якості оборонних укріплень обома воюючими сторонами залишали за собою руїни, голод, смерть - наслідки будь-якої війни. Так, у 1943 році, під час запеклих боїв між німецькими та наступаючими радянськими військами, вибухами були знищені баня та дзвіниця дерев'яного Вознесінського храму, збудованого протягом 1903-1905 р.р. біля маєтку пана Солонини. І сьогодні ми можемо бачити пробиті кулями й осколками дзвони - живі свідки страшних подій (детальніше про храм - див. розділ КУЛЬТУРА).

Загалом, за офіційними даними брали участь у військових діях проти фашистських військ під час Другої світової війни 386 мешканців села Савин, 90 з них нагороджено орденами та медалями, а 218 пали смертю хоробрих. На цій території, у лісі, діяв Козелецький партизанський загін (командир загону - Яровий А.С., секретар Козелецкого райкому КП(б)У, комісар загону Сироїд А.Л., чисельність - більше 100 осіб).

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування